Неділя, 21.07.2019, 01:35
Вітаю Вас Гість | RSS

Комишанська ЗОШ І ступеня

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Історія школи

Ти край шляху стоїш задумлива,

Над тобою пливуть роки.

День у день відміряють вічність

Мелодичні шкільні дзвінки.  

Постаріла. Осіла. Стомилася,

Сяють мудрістю вікна твої

Ти навчала добру і ростила,

Берегла й зігрівала всіх.  

Народилася у тридцяті

І голодні, й тяжкі, й страшні

Для дітей стала справжнім святом

Дарувала знання й пісні.  

Вчила землю свою любити,

Захищати від зла свій край.

І руками красу творити.

Залишайся завжди. Не зникай.  

Плине час і минають дати,

Інші очі й обличчя нове:

І малі боязкі рученята

Відчиняють знов двері твої.                                

               І. Косенко.     

Школа… Це слово на вустах у кожного із нас. Бо ж це – домівка наша друга. Вона неначе посивіла матуся знає зустрічі і розлуки. Бо ж вересень для неї чарівний місяць, який дарує зустріч з малечею , а в травні віддзвенить малиновий дзвіночок для випускників і затаїться зажуринка… Відлітають діти, наче птахи… А школа стоїть і чекає їх із далеких і близьких доріг.     Край села, на сонячному косогорі, неподалік від республіканського шляху, стоїть Комишанська школа. Навколо школи в жовтогарячому кипінні осені – берізки, клени, ясени, зеленолисті акації ще в літній буйноті, хоч уже бенкетує вересень. Далі, за школою, старий сад, пришкільні ділянки.     Мимо школи день і ніч гуде дорога, - вона веде із тихого села в далекі світи. Діти дивляться на неї  із дивною звабою в очах. Їх манить незвіданий далекий світ.     З пагорба, на якому стоїть школа, видно в долині село. Домівки розкидані трішки хаотично. Біля кожної – деревця й квітники. В кожній своє життя, свої клопоти й свої діти. Щоранку вони топчуть стежини від отчого порогу до школи, яка для них теж стала рідною домівкою.     Школа – як неспокійний, гомінкий вулик: гуде, шумить, сповнюється дитячим галасом. А то враз притихне після дзвінка, тільки чути, як у класах хтось читає по складах, відповідає таблицю множення, а чи пояснює закон Архімеда.     У кожного класу свої клопоти. Дзеленькне дзвінок, і знову озветься тривожний вулик…     Дивишся і радієш. Тут живе Дитинство, немов сонячний зайчик у дітлахах початкових класів.     Тут виколисується чарівна юність – в учнях – старших класів.        Школо, рідна матінко…        Живи, зустрічай, випроводжай.        Адже допоки живе школа –        Живе село – колиска України.     Комишанська школа має свою історію і етапи розвитку. До 1930 року двохкласка була в капітановій хаті, ще називалася Ярошенко.     У 1929 році з м. Суми приїхали плановики, щоб накреслити план побудови нової школи с. Комишанка. Спочатку була думка побудови школи на полі, але один із архітекторів кинув погляд на село. На окраїні був старий невеличкий березовий гай, який колись належав місцевому багатію. Ось тут і вирішили побудувати нову школу, яка спочатку була початковою (4 кл.), а в 5-7 класи ходили в Зеленківку – в церковну (біля церкви), Земську, попову. Це було з 1934 по 1937рр.     З 1938 року Комишанська школа стала неповно-середньою (7 кл.) До початку Великої Вітчизняної війни авторитетними, знаними вчителями були: Ольховські (чоловік і жінка), Коваленко Володимир Іванович – директор школи і його дружина Галина Іванівна, Батрак, Удовиченко, Савченко, Дружченко О. І. В Зеленківці – Холод М. М. – директор школи, Валюх С. К., Палига М. І., Палига А. А., Чершки, Богомолець, Жук Д. І .     1938-1939 рр. – перший випуск у Комишанській школі. Відшумів випускний вечір. Вилетіли немов птахи з гніздечка учні. Але школа не опустіла. На осінь вона сповнилась новим, вічно молодим гомоном.     В ці роки директором школи працював Шаповал Яків Михайлович, уродженець с. Вільшана. Багато турбот було у Якова Михайловича. Але те, що він працює для діток додавало сил. Він ставив перед собою і колективом нові плани, нові завдання.     Та не судилося його задумам здійснитися. Чорне крило війни перекреслило світлі помисли директора школи. А навколо квітли квіти, які так любив Яків Михайлович. Він сам їх висаджував,  сам зберігав насіння. Та війна зруйнувала все. Чорні грізні хмари нависли над Комишанкою. В кожній хаті сльози та горе. Опустіла школа, мов осиротіле гніздечко. А 7 жовтня 1941 року чорне марево огорнуло осиротіле село. В приміщенні школи розташувався ворожий штаб, а в одному з класів – німецька стайня.     З школи, яка немов усміхалася вікнами, зробили посміховисько, страшили ще. Чужинська мова лунала в приміщенні, де нещодавно жила мрія, – дитяча мрія, посмішка, де жило дитинство. З острахом проходили повз школу і дорослі, і діти. За що? Чому?     І хоч невимовно тяжко було все це переживати, та в людських серцях жила Віра. Віра в перемогу. Віра в майбутнє. І вона подолала все. 1943 усміхнулося сонце у Посольськім краї, заясніли роси, висихали сльози. Та школа була майже непридатна до навчання. Діти ходили у Зеленківку.    Розпочалося нове трудове життя. І знову ожила школа. Директором школи був призначений Савченко Никифор Васильович. Нелегко було йому працювати в перші післявоєнні роки. Холод, голод, руїни, але він був твердо впевнений в одному: діти повинні вчитися, вони і так багато часу втратили. Тож хоч і важко, невимовно важко було, але душа ясніла, коли на подвір'ї школи з'явились діти: обідрані, босі, але усміхнені. Їхні оченята світились радістю, а це для вчителів було найбільшим стимулом. Вони і вчили, і працювали на відбудові шкільного приміщення.     Школа оживала, відроджувалась. В 1946 році на шкільний поріг стало молоде подружжя – Корчак Федір Андрійович і Граділь Олександре Іванівна. Директор школи Никифор Іванович радісно зустрів молоду зміну. Пояснював, підтримував, запалював вогник  відданості дітям і школі. І це йому вдалось. Федір Андрійович і Олександра Іванівна прикипіли душею до села, до школи, до дітей. Згодом Никифор Васильович переїхав, а директором став Корчак Федір Андрійович.     Корчак Ф.А. разом з дружиною Граділь О.І. були педагогами від Бога. В селі їх не просто поважали, а обожнювали.     Федір Андрійович – небагатослівний, стриманий, не дуже схильний до нововведень. Проте багато того доброго, що робилося в школі – директорові ідея і заслуга. Особливо вражало щемливе піклування про дітей, про те, щоб їхні шкільні роки залишились яскравим і радісним спомином дитинства і водночас підготували їх до дорослого життя. Ф.А. був не тільки добрим директором, а й прекрасним вчителем. Любив свій предмет – історію і географію. Працював натхненно і віддано. Бо ж історію своєї землі і географію потрібно знати неодмінно, адже попереду в дітей життя.     Дружина Ф.А. – Олександра Іванівна навчала дітей російській мові та літературі. Школа – це її життя, її неподільна любов, її щоденні турботи і радощі.     Жінка незвичайної краси, великої мудрості, щирості. В її душі жила любов до дітей, до всіх людей, до всього, що її оточувало. Діти її дуже любили. І вона їх. Тому й погодилась продовжити справу чоловіка – після його смерті. Стала на пост керманича Комишанської школи у 1950 році. "Хочу, щоб дітям у школі було цікаво жити.” І що могла, і вміла, робила для цього сама, організовувала, спрямовувала вчителів. А діти серцем відчували, хто їх любить, хто робить все, щоб вони і знання мали, і були хорошими людьми. Її краса, людяність, артистизм залишились у пам'яті її учнів. Ця пам'ять як вічна іскорка любові про людей, які віддали серця дітям – Корчак Федір Андрійович і Граділь Олександра Іванівна.     1954 року Олександра Іванівна Граділь звільняється з посади директора Комишанської школи і виїздить у с. Нижню Сироватку Сумського району.     А керівництво школи приймає Сагайдак Олександр Никонович. Людина вимоглива, рішуча, сповнена любові до праці. В цьому ж році до школи прибуло молоде подружжя – Рибальський Іван Петрович і Язловська Марія Іванівна, вчитель початкових класів. Іван Петрович – біолог за покликанням. Олександр Никонович Сагайдак всіляко підтримував молодого вчителя і його задуми. За школою був пустир. Проходили навколо і задумали посадити сад. Сад мрії. Немов свято того дня було в школі, коли садили молоді деревця. Саджали, а в уяві вже бачили сад в білосніжному цвітінні,  щедрі врожаї груш чи яблук. Для дітей цей сад став своєрідною школою праці серед природи. Старанно доглядали за кожним саджанцем, а за працю – винагорода. Сад виріс і милував очі і серця кожного, адже ці плоди були солодші за все на світі.     Всім селом дякували Івану Петровичу, що заклав сад на пустирі. До цього часу сад дарує щедрі дари дітлахам.     Цей сад – світла пам'ять прийдешнім поколінням про працьовитість і щедрість душі  старших поколінь.     На даний час в школі навчалися у дві зміни. Кількість учнів сягнула 270 чоловік. Школярів, які не засвоїли програму до наступного класу не переводили. Тож інколи нерадивий учень сидів в одному класі і 2-3 роки.     А вчителі натхненно працювали, не тільки навчали дітей , а й виховували працьовитість, доброту, повагу, гідність, любов до рідної землі.     1 вересня 1958 року школу прийняла Кужель Анастасія Михайлівна. Родом вона з Недригайлова. До направлення на роботу директором в Комишанську школу, Анастасія Михайлівна працювала заступником директора з навчально-виховної роботи Недригайлівської школи. Серйозна, рішуча, розумна, щира, справедлива. Всю теплоту свого серця, мудрість віддала школі, дітям.     Вірними однодумцями були: Рибальський Іван Петрович, Язловська Марія Іванівна, Павловський Інна Євгенович і Павловська Тамара Володимирівна, Сітало Галина Микитівна, Максименко Галина Максимівна.     На початку 60-х років колектив Комишанської школи поповнився молодими вчителями. За направленнями сюди приїхала Гречана Раїса Іванівна, Сітало Марія Іванівна, Кужель Ніна Михайлівна.     Плеяда однодумців. Адже кожен з них свято любив дітей, школу і хотіли передати школярам всі свої знання і любов своїх сердець.     Гречана Раїса Іванівна… Рано закотилося за обрій сонечко її життя. Та до цього часу в селі її згадують як прекрасного педагога, як людину незвичайної людської доброти, ніжності і щирості. Адже саме таким і повинен бути вчитель початкових класів. Мабуть, трішки неземним. Вона любила дітей материнською святою любов'ю, вона вміла донести до кожної дитячої душі програмовий матеріал так, що кожен хотів знати, щоб порадувати Раїсу Іванівну.     Її життя немов, спалах яскравої зірки. Зірка згасла, а іскринки доброти і людяності живуть… Живуть в її учнях, в її рідних дітях.     Вона мати трьох дітей. Вони виросли гідними людьми з добрими серцями.     Павловські Інна Євгенович і Тамара Володимирівна. Педагоги за покликанням і від Бога. Вони жили школою.     Інна Євгенович любив рано приходити до школи, обійти її володіння, переглянути в кабінеті.     Його уроки пам'ятають, згадують і люблять. Бо то не просто уроки, а уроки життя, уроки мрії , надії.   Тамара Володимирівна. Загадкова, таємнича і водночас відкрита для кожного… Вона любила дітей якоюсь неземною любов'ю. Їй так хотілось, щоб її уроки були немов казка: цікаві і запам'ятовувались назавжди.     Вона мріяла передати дітям свої вміння. Тому із задоволенням керувала роботою гуртків. Її літературний гурток збирався майже кожного дня. Адже так цікаво було поруч із цим вчителем.     Родина Павловських виховала чотирьох синів. Як могутні дубочки – чотири синочки. Розлетілися в різні кінці світу. Та є день, коли збираються разом – день Пам'яті рідних батьків.     З таким же ентузіазмом працювали і Кужель Ніна Михайлівна, Сітало Галина Микитівна, а згодом і її дочка – Сітало Марія Іванівнв. Вихователем ГПД працювала Максименко Галина Максимівна. І впевнено вела колектив Комишанської школи з 1958 по 1977 рік Кужель Анастасія Михайлівна. В цьому селі знайшла свою долю, народила і виховала двох синів-соколів.     Уся її багаторічна праця пов'язана з школярами. А ще з учителями і батьками, громадськістю села. Були невдачі і перемоги, було непорозуміння і визнання. Були її незабутні уроки української мови та літератури, які вона не просто "відчитувала”, а вкладала душу і серце. Вона здавалася для всіх княгинею: гарна, рішуча, смілива, з глибоким пронизливим поглядом.     Саме під її керівництвом здійснилася у 1961 році добудова Комишанської школи. Тоді вона жила не тільки поряд зі школою, а жила в школі. Не було спокою і чоловікові – Кужелю Андрію Леонтійовичу. Адже про все потрібно було дбати, бо ж школа – то її життя – невгамовне і бурхливе.     Адже саме вона зуміла об'єднати талановитих учителів та створила атмосферу добра в Комишанській школі. А вірним помічником Анастасії Михайлівни була Бурлака Катерина Трохимівна – заступник директора з навчально-виховної роботи. Що таке завуч школи? До нього сходиться все. Треба бути не тільки взірцем педагогічної майстерності, а побувати у кожного вчителя на уроці, проаналізувати роботу колеги, дати розумні, добрі поради. А що таке скласти розклад? Потрібно врахувати інтереси кожного предмета і кожного вчителя, а часом і примхи.     Просто дивно як все це могла робити Катерина Трохимівна і з усіма бути ввічливою, коректною, іти на уроки завжди в доброму настрої, встигнути побувати на уроках товаришів, підготуватися своєчасно до методичної наради.     Отже, колектив вели справжні однодумці.     А роки летять… Не зупиняються вони ні перед чиїми порогами, ні перед чиїми проханнями, а летять у далеку зачаровану вічність.     1977 рік. Керівником Комишанської школи призначено Максюту Галину Василівну. Молода, красива, сповнена задумів і планів. В її душі палало завзяття і всеперемагаюча любов до дітей. Їй хотілось кожного дня щось зробити таке , щоб діти полюбили школу її любов'ю, щоб школа для них була рідною домівкою. І їй це вдається. Запрацювали гуртки, факультативи. Кожен вчитель не просто проводив уроки, а віддавав часточку свого серця дітям.     Галина Василівна Максюта знала кожного учня на ім'я, піклувалась не тільки про рівень знань, а про дитячі зацікавлення та потреби. Для неї важливе все, чим живе кожен вихованець школи. В селі поважали цю світлу, прекрасну жінку, одержимою своєю натхненною працею.     За короткий проміжок роботи вона багато зробила для зміцнення матеріально-технічної бази: переобладнання пічного опалення на водяне, перекриття даху, стіни школи облицьовані плиткою.     Галина Василівна була не просто директором школи, а дбайливою матір'ю для комишанських дітей. Тож і живе у пам'яті коми шанців людина з незрадливою любов'ю до дітей – Максюта Галина Василівна.     1979 рік Г. В. Максюту переводять директором Томасівської школи, а директором Комишанської школи стає Шаповал Володимир Кіндратович.     Людина серйозна, рішуча, ділова. Але працював на посаді директора школи недовго.     Деякий час працювала на посаді директора Комишанської школи Лутай Галина Іванівна. Це людина спокійної вдачі, все робила виважено, з душею. Вона завжди щиро хоче допомогти й розділити всі ваші турботи і проблеми. Саме Галина Іванівна переконана, що її покликання – вчитель. Не може вона жити без гомінливої дітвори, як і дітвора без неї.     1981 року директором Комишанської школи призначають Шаповала Івана Івановича, уродженця села Комишанка. Нелегкі були перші кроки. Робота вимагала багато зусиль, наполегливості, самовіддачі. Відомо, що відповідальність, яку бере на себе директор школи, не кожному під силу.     Іван Іванович належав до такого типу людей, які не бояться відповідальності. Не бояться, бо вміють бути вимогливими не тільки до підлеглих, а й до себе.     Молодий, енергійний керівник одразу ж прикипів серцем до важкої, але улюбленої роботи. Не шкодував власних сил і часу.     За час роботи директором школи І.І. Шаповал зумів сформувати колектив однодумців, які вірили своєму керівникові й підтримували його. Стиль роботи директора незабаром став стилем життя всього колективу, де на першому плані була діловитість, вміння бачити головне. А головним в той час, як вважав І Ван Іванович, разом з навчанням було трудове виховання, організація продуктивної праці учнів. Школа мала землю, власну кролеферму, відгодовували молодняк великої рогатої худоби. Все це доглядали учні разом з вчителями. Разом займалися дослідницькою роботою на пришкільних ділянках. На рахунку школи були кошти, якими розпоряджались діти разом з керівниками.     Зміцнюючи матеріальну базу, директор багато працював над удосконаленням своєї педагогічної майстерності. Він постійно стежив за розвитком педагогічної науки, старався запроваджувати все нове, прогресивне.     Багато районних і обласних семінарів проводилося на той час у маленькій школі на околиці села.     Невтомно працювала поруч з директором і заступник з навчально-виховної роботи Довгаленко Парасковія Іванівна – людина великої душі. Вона жила дітьми, їхніми інтересами. Діти і молоді колеги любили її, як рідну матір, і є за що: до кожного вона знайде потрібне слово, обласкає, підтримає, а коли треба, то й пожурить.     Система роботи педагогічного колективу Комишанської школи базувалася на ланцюжку щорічних задумів, якими захоплюються і діти, і вчителі, і батьки. Вдало знайдений задум перетворює життя вчителя і учня у животворний струмочок, школи – у велику сім'ю, де панує радість.     1986 рік. Вперше до школи прийдуть шестилітки. Школа старенька, але місце для маляток знайшлося. Вперше були поклеєні шпалери та ще й дитячим візерунком. Щоб було тепло, затишно, і, звичайно чарівно. Молода, невгамовна вчителька набирала клас шестиліток – Сітало Любов Миколаївна. Все, що було потрібно для найменших – було створено завдяки любові і невичерпній енергії цієї вчительки, звичайно, підтримці колективу.     Любов Миколаївна любить дітей, а діти свою вчительку.     " Треба дорожити любов'ю дітей, для нас, вчителів, - це найсвятіше. Ми перестаємо бути учителями тоді, коли втрачаємо цю любов,” говорила молода вчителька.     Творчість Л.М. в відмові йти проторованою стежкою, в звичці знаходити нестандартні рішення будь-якої проблеми.      Адже кого люблять діти? Хто не такий, як усі, хто щодня радує їх новинкою, хто не буденно сіра, а святкова, творча особистість. Це не лише дар Божий, цьому потрібно вчитися повсякчас.     Творчо працювали: Сітало Л.М., - вчитель початкових класів, невтомна трудівниця – Домарацька Г.М., якщо хтось не зрозумів математики, то відвідували Г.М. і вдома, Сітало П.Н., Шаповал М.А., Косенко І.М., Карпенко К.І.     Серпень 2001 року Шаповал І.І. йде на відпочинок за вислугою років.     Вересень 2001 року. Школу приймає новопризначений директор, випускник СДПУ Міщенко Олександр Іванович. Не витримавши навантаження, Олександр Іванович переходить працювати вчителем у Великобудківську школу. Січень 2002 року. Директором школи призначено Шаповал Лідію Іванівну, яка до цього часу працювала директором Мелешківської ЗОШ.     Молода, енергійна, рішуча – вона подарувала школі нову іскорку, новий молодечий запал. І закипіла робота по переобладнанню школи.     2002р. – перекрито дах школи.     2004р. - заміна котла опалення.     2005р. – поставлено нову огорожу.     А попереду нові звершення. Бо ж все це в ім'я найсвятішого – дітей. Роки летять, а школа не старіє,   Приносить в душі радість і тепло.   Роки летять, а школа молодіє   Дитинству й юності завжди радіє   Й хвилюється за зміну молоду.   Вона відроджується з кожним кроком,   В країну знань веде нас день за днем.   Таїть у стінах вікових лиш спокій,   У ногу з сьогоденням в часі йде.   До тебе, школо, ми думками линем,   Про тебе пам'ять пронесем в світи.   За тебе, школо, щиро ми радієм   І зичим жити в пам'яті завжди.    

 
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Липень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031